Уже все було заготовлено до від'їзду, але Честахівський не міг вертатися до Петербурга, ще раз не прийшовши до «батькової господи».
Купив букетик рясту, дбайливо обгорнув його великим чистим аркушем паперу, захопив етюдник і пішов до Чернечої, де самотньо маячіла свіжонасипана Тарасова могила.
Після недавніх дощів дорога була в'язкою, і до черевиків налипали великі болотяні згустки. Але він ні до чого не дослухався, ні на що не зважав.
Згадував лише, як писав Тарас до названого брата Варфоломія: "Посилаю тобі план хати. Коли ти найдеш не так, то поправ і пришли мені, а тим часом скопуй леваду й купуй ліс сосновий, на одвірки тільки і а двері купи дубового і ясеневого та на поміст — липи. Якщо дуже треба буде грошей — напиши, я добуду і пришлю. Добре було б, якби Ярина весною рано перевезлася на мій ґрунт, може, можна найняти у Каневі для неї хаточку на літо? Найми...».
Сестра і справді повірила, що вернеться з Петербурга Тарас, зів'є родинне кубелечко, і вона заживе зі своєю сім'єю при ньому, долі за ласку дякуючи.
А стрілася з братом на тій землі біля... оцинкованої труни. І не довелося їй частувати гостей за братовим весільним столом, про що не раз мріяла.
Те було позавчора. А сьогодні...
Розбрелися цікаві, роз'їхалися друзі та рідня небіжчика. Ось і могила.
У Честахівського перехопило подих. Зупинився, з розпачем подумавши, що і генія, і людину, нічим не примітну, відмічають у кінці земного шляху невеликим вогким горбочком, котрий щорік меншає, вирівнюється вітрами.
Ні, батьку, ні... Я насиплю тобі курган, як подобає козакові. Але чи самому справитися? Чи не відправлять етапом аж у той Сибір несходимий за спробу здіймати, як прапор, славу мужицького таланту?..
Відкрився одному зі своїх найближчих знайомих і шанувальників поета і зразу ж спільно вирішили звернутися за дозволом до впливових осіб Канева, щоб ті дозволили петербурзькому художникові Чес-тахівському затриматися в цих місцях надовше і насипати курган-могилу своєму другові та земляку Тарасові Шевченку.
Чиновники й духовенство Канева категорично не заперечували, проте застерегли уникати відвертих розмов із селянами.
Честахівський зважив на найжорстокіші обмовки, аби лише залишитися. Взявши дозвіл, переїхав з канівської квартири до невеликого села, що на півдорозі між Каневом і Чернечою. Звідти щоднини з лопатою на плечі, переодягнений у широкі штани і сіру свитину, брів на гору.
Спершу носив землю сам, опісля — з селянами навколишніх сіл. Як розсідалися на спочинок, Честахівський декламував вірші. Приходили на Чернечу й чиновники, офіцери і всюдисуще студентство. Приходили всі, хто не міг не вклонитися місцю, яке упокоїло Кобзаря.
Приходили і того ж дня відходили. А він вивершував сажень за сажнем Тарасові могилу.
Коли руки зводила втома, відкладав заступа, брав олівця та змальовував своїх помічників землекопів-мовчунів, підперезаних барвистими поясами поверх довгих полотняних сорочок, або розповідав, як помирав Кобзар.
Купив букетик рясту, дбайливо обгорнув його великим чистим аркушем паперу, захопив етюдник і пішов до Чернечої, де самотньо маячіла свіжонасипана Тарасова могила.
Після недавніх дощів дорога була в'язкою, і до черевиків налипали великі болотяні згустки. Але він ні до чого не дослухався, ні на що не зважав.
Згадував лише, як писав Тарас до названого брата Варфоломія: "Посилаю тобі план хати. Коли ти найдеш не так, то поправ і пришли мені, а тим часом скопуй леваду й купуй ліс сосновий, на одвірки тільки і а двері купи дубового і ясеневого та на поміст — липи. Якщо дуже треба буде грошей — напиши, я добуду і пришлю. Добре було б, якби Ярина весною рано перевезлася на мій ґрунт, може, можна найняти у Каневі для неї хаточку на літо? Найми...».
Сестра і справді повірила, що вернеться з Петербурга Тарас, зів'є родинне кубелечко, і вона заживе зі своєю сім'єю при ньому, долі за ласку дякуючи.
А стрілася з братом на тій землі біля... оцинкованої труни. І не довелося їй частувати гостей за братовим весільним столом, про що не раз мріяла.
Те було позавчора. А сьогодні...
Розбрелися цікаві, роз'їхалися друзі та рідня небіжчика. Ось і могила.
У Честахівського перехопило подих. Зупинився, з розпачем подумавши, що і генія, і людину, нічим не примітну, відмічають у кінці земного шляху невеликим вогким горбочком, котрий щорік меншає, вирівнюється вітрами.
Ні, батьку, ні... Я насиплю тобі курган, як подобає козакові. Але чи самому справитися? Чи не відправлять етапом аж у той Сибір несходимий за спробу здіймати, як прапор, славу мужицького таланту?..
Відкрився одному зі своїх найближчих знайомих і шанувальників поета і зразу ж спільно вирішили звернутися за дозволом до впливових осіб Канева, щоб ті дозволили петербурзькому художникові Чес-тахівському затриматися в цих місцях надовше і насипати курган-могилу своєму другові та земляку Тарасові Шевченку.
Чиновники й духовенство Канева категорично не заперечували, проте застерегли уникати відвертих розмов із селянами.
Честахівський зважив на найжорстокіші обмовки, аби лише залишитися. Взявши дозвіл, переїхав з канівської квартири до невеликого села, що на півдорозі між Каневом і Чернечою. Звідти щоднини з лопатою на плечі, переодягнений у широкі штани і сіру свитину, брів на гору.
Спершу носив землю сам, опісля — з селянами навколишніх сіл. Як розсідалися на спочинок, Честахівський декламував вірші. Приходили на Чернечу й чиновники, офіцери і всюдисуще студентство. Приходили всі, хто не міг не вклонитися місцю, яке упокоїло Кобзаря.
Приходили і того ж дня відходили. А він вивершував сажень за сажнем Тарасові могилу.
Коли руки зводила втома, відкладав заступа, брав олівця та змальовував своїх помічників землекопів-мовчунів, підперезаних барвистими поясами поверх довгих полотняних сорочок, або розповідав, як помирав Кобзар.
